Для когось стовбур дуба — колода, а я бачу тваринку, яка хоче ожити

Митець — це згусток енергії. Він прагне вкласти її в матеріал, оживити його. Валерій Пугач закінчує одну скульптуру, перепочиває й з іще більшим завзяттям береться за наступну, підкоряючись нестримній фантазії. Селище Соснове, де живе, працює й творить чоловік, розташоване серед шумливих крон сосон і дубів, де сама природа велить: “Твори!”

— Я люблю цей край. Він мене надихає. Живемо тут із діда-прадіда, — розповідає різьбяр. — Мій старший брат, який уже відійшов у вічність, оповідав, що ще десь у шістнадцятому столітті магнат Сімашко, від чийого задуму й постав Губківський замок на Случі, закликав до себе майстрів. Серед них був талановитий іконописець з Італії. Він залишився на Волині і ми вважаємо його нашим предком.

Маленьким хлопчиком у школі Валерій дуже гарно малював. Потім поїхав служити в Мукачево, на Закарпаття, де одного разу випало піти на екскурсію в замок Паланок. Там, у глибині залу, він побачив незвичайної краси різьблений стіл. А на ньому, виграючи всіма м’язами, мчали галопом рельєфні диво-коні з композиції “Руська трійка”. Лінії, які колись залишив на дереві різець невідомого майстра, пробудили в душі Валерія нестримне бажання й собі творити таку красу.

— Ця думка тільки твердішала, коли я бачив у будинках закарпатських господарів витесані з дерева чудернацькі візерунки, статуетки й предмети домашнього вжитку, — згадує молодість різьбяр.

Пізніше, коли пан Валерій поїхав у Сибір видобувати золото, посеред первісного лісу він вирізав свою першу статую:

— Ішов якось лісом і помітив прекрасну модрину. Так я cтворив із дерева жінку з малям. А повернувся додому, то ідеї з мене так і посипалися.

Ось уже двадцять років майстер тішить своїми скульптурами односельців і рідних. Порода дерева не має для нього великого значення. Соснові й дубові композиції прикрашають Соснівське лісове господарство, де працює Валерій Пугач, територію ресторану “Азалія”.

Майже всі статуї — динамічні і витесані із суцільного стовбура дерева. На подвір’ї лісгоспу лев реалістично поїдає трепетну лань, яка б’ється в агонії під його пазурами. На п’єдесталі змахує крилами велетенський, видобутий із дуба, орел. А біля “Азалії” у великій композиції, спершись ліктем на бочку, сидить козак. В одній руці він тримає кухоль пива, куди вмочив вуса, а в іншій — на підносі лежить закуска із печеного поросяти.

Обтесує дерево різьбяр лише у вільні від роботи години і тільки за покликом уяви. На замовлення, впевнений, працювати не варто, тому що творчість — стан душі, який не можна викликати за бажанням. Це приходить раптово і тоді не треба баритися, а творити й творити, захлинаючись від нетерпіння. Одну скульптуру пан Валерій вирізає близько тижня, іншу може закінчити за кілька днів.

— Якщо надворі бушує негода, мене надихає показувати в дереві боротьбу добра зі злом, так, як вітер і дощ намагаються перемогти хорошу осінню днину, — розповідає про мотиви своєї творчості народний умілець. — У таку пору з суцільної соснової колоди я вирізьбив дві агресивні ящірки, які б’ються і якнайкраще передають стан моєї душі й погоди. Є й битва Геракла зі змієм (у міфі — стоголова гідра), за якою спостерігає варан. Їх теж створено з відчуття постійного протиборства злих і добрих сил.

Серед скульптур майстра мало зображень людей, а багато тварин, грибів і птахів.

— Часом збираю в лісі гриби й бачу згорблене дерево. Ну просто гномик, який просить: ось забери тут трохи, тут звільни вушко, а потім і чуприну! Я не можу пройти байдуже повз таке диво. Одного разу на річці схилився очерет, і мені здалося, що то карлик сидить і витягує здоровенного щупака з води. Стрімголов біжу додому й утілюю ідею в життя, — сміється пан Пугач. — Для когось стовбур дуба — просто колода, а я бачу тваринку, яка хоче вивільнитись із дерева, ожити. Тоді мені й роботи небагато залишається: поволі скидаю стружку за стружкою стамескою зайве, і вивільняю лапку, пір’я, шляпку гриба або неслухняну гриву коня.