Спочатку було кам’яне ручне рубило. Потім хтось з мудрих прапращурів здогадався закріпити його на дерев’яній палиці. Так виникла сокира. І сталося це, на думку вчених, у неолітичному поселенні близько 10 тисяч років тому (хоча є й інша точка зору: кам’яні сокири круглуватої форми існували у верхньому палеоліті понад 40 тисяч років тому). Як інструмент вони дожили майже до нашого часу, Подібними сокирами-клинами користувалися в кінці ХІХ – на початку ХХ століття відсталі племена Австралії, Америки, Африки. Складно працювати такими сокирами. Але можна, що й довели дослідники. У 1958 році кам’яним теслом із чотириметрового стовбура столітньої сосни (діаметр сягав 60 сантиметрів) було видовбано човен лишень за 10 днів.

Неолітичною сокирою, закріпленою на держаку, можна зрубати ялину діаметром 25 см за 20 хвилин.

З появою металу передова частина наших давніх предків полишила кам’яні витвори і почала робити бронзові сокири спочатку у вигляді простого клина, потім – відливати знаряддя більш складної форми. На пластинчатому обуху уже є дрібні закрайки для закріплення насадженого на нього у вигляді букви Г держаки. Найважливішим досягненням в епоху бронзи була поява так званої провушної бронзової сокири – прототипу сучасної. Зрозуміло, що бронзи на всіх не вистачало. Тож, за зразком бронзової, провушні сокири виробляли з дешевшого матеріалу – деяких порід каменю, які можна було просвердлити примітивними способами. Таким чином, вдалося виробити хорошу форму бойка в камені, та підвела крихкість матеріалу: кам’яні просвердлені сокири часто ламалися. Вони зазвичай застосовувалися як зброя – ними розбивали голови супостатам.

В епоху заліза, в 1 тисячолітті до н. е. і в 1 тисячолітті н. е. значення сокири особливо зросло. Розвивалося підсічне землеробство, яке вимагало освоєння нових і нових лісових угідь. Кам’яних сокир у той час уже не робили, вийшли із вжитку пластинчаті клини з дрібними закрайками, однак створені на основі цієї конструкції втулкові сокири використовувалися ще довго.

Володіючи металевими провушними і втулковими сокирами, люди могли будувати дерев’яні будівлі, зводити могутні укріплення навколо своїх селищ-городищ.

oakhouse

Головний напрямок еволюції сокири йшов по лінії удосконалення провушної форми. У ІХ–ХІІ століттях у Київській Русі було три типи сокир: з вузьким лезом (форма видовженого клина), сокира з робочою частиною, яка рівномірно розширюється, і лопатної з широким лезом, у якої робочий край відтягнутий на кшталт лопаті в бік держака. У таких сокирах завдяки відтягнутій лопаті центр ваги наближувався до напрямку удару, що сприяло підвищенню коефіцієнта корисної дії. Однак занадто відтягнута лопать виявилась недоліком. Річ у тому, що центр удару містився на незахищеному держаку, тому вони часто ламалися. У XVI столітті намагалися захистити рукоять довгим обухом у вигляді трубки, але натомість через зміщення центра ваги понижувався ККД. Тож знову довелося повернутися до помірно відтягнутої лопаті.

Сокири ІХ–ХІІІ століть можна безпомилково упізнати по паростках обуха – бічних “щоківницях” і горизонтальних паростках на тильному боці (вони захищали держак від зламу).

До XV століття сокири зі «щоківницями» поступово вийшли із вжитку. Їх замінили важкі, короткі, клиноподібні, схожі на сучасний колун. Завдяки масивності бойка, ці знаряддя також мали високий ККД. Їх держаки захищалися від зламу «борідкою» – виступом у нижньому краю каналу обуха.

У Київській Русі не існувало особливої спеціалізації сокир: для рубки лісу застосовувалися великі сокири, вони ж були основним знаряддям теслярів, а легкими сокирами різних форм виконувалися столярні та бондарні роботи.

Складний шлях розвитку форми робочої сокири відображає намагання зробити сокиру зручнішою (уникнути віддачі удару), міцнішою і продуктивнішою.

У дослідженнях академіка В. П. Горячкіна у 20-ті роки ХХ століття була розроблена теорія ручних ударних знарядь, знайдена формула визначення ступеню найвищої досконалості характеристик знарядь праці. Ця формула була детально роз’яснена в роботах учня В. П. Горячкіна – академіка В. А. Желіговського.

У сучасних ударних знарядь найбільший ККД у молотів, порівняно низький – у мотик, проміжний стан займають у цьому ряду сучасні сокири.

А чи можливо встановити ККД, скажімо, давньоруської чи неолітичної сокири? Адже під час розкопок знаходять не всю сокиру, а тільки її частину (дерев’яні держаки рідко зберігаються в землі). Чи можливо за таких залишків поновити ціле? Виявилося, можна.

Виявленням ККД деяких стародавніх знарядь зайнялися під керівництвом В. А. Желіговського археологи. Попередньо був розроблений метод реконструювання форми і довжини держаків. Основою для цього стали форми бойка, які визначають напрямок удару, і закономірність так званого центру удару, котрий лежить на продовженні перпендикуляра, опущеного із центра ваги на умовну лінію напрямку удару. Практичне значення цієї точки полягає в тому, що людина, тримаючи держак саме тут, не відчуває віддачі при ударі. В простому циліндричному стержні (пряма палка) ця точка лежить на відстані 2/3 від того кінця, яким наносять удар.

Сучасна робоча сокира має пряме лезо, яке зумовлює напрям удару, перпендикулярне каналу обуха. Її держак дещо зігнутий. Якщо б цього не було, то продовження перпендикуляра, опущеного з центра ваги на напрямок удару, йшло б паралельно держаку; центр удару містився б поза нею, і працюючи таким знаряддям, людина відчувала б віддачу. У стародавніх сокир держаки були прямими. Дійти такого висновку дозволяють не тільки рідкісні археологічні знахідки і кам’яні сокири сучасних відсталих племен, а й скошені леза всіх стародавніх сокир (від кам’яних до залізних з наварним сталевим лезом), які були у вжитку у Київській Русі з Х століття. Коли лезо скошене в бік держака, напрям удару буде косий. Відповідно, лінія, на якій розташований центр удару, перетнеться з віссю держака. На підставі цієї закономірності і визначалася довжина держаків.

Завдяки цим цікавим дослідженням вдалося визначити ККД стародавніх сокир й встановити, що не тільки стародавні вітчизняні, а й навіть бронзові та кам’яні сокири ІІІ–ІІ тисячоліть до н. е. були достатньо ефективними знаряддями.

Канадська лісорубна сокира

Це досить масивне знаряддя вагою 2,5 кг, з великим важким бойком і довгим держаком (81 см). Держак, який здається занадто довгим, відповідає масивності великого бойка (у стародавніх вітчизняних лісорубно-теслярських сокир вагою від 0,800 до 1 кг держаки були довжиною 45–60 см, а у деяких сокир XV–XVI століть сягали 70 см). Центр удару на держаку канадської сокири розташований у проміжку тих місць, за які береться обома руками лісоруб. Віддача при ударі не повинна бути відчутною; ККД цієї сокири, дорівнює 0,85.

Бойові сокири

Спеціальна форма бойової сокири з’явилася декілька тисячоліть тому, у бронзову епоху. У Київській Русі до XV століття сокира, шабля і спис були основною бойовою зброєю.

Пізніше, у XVI–XVII столітті, з появою вогнепальної зброї, бойові сокири втратили своє значення: їх використовували у регулярній армії в якості підставок. Зазвичай бердиш – сокира з видовженим лезом і довгим (до півтора метрів) держаком – встромляли в землю, а зверху клали рушницю-пищаль.

Приблизно в той же час сокири нарівні з булавами стали відзнаками воєвод, отаманів, гетьманів. Такі сокири густо прикрашали коштовним камінням.

У XVIII столітті бойові і парадні сокири вийшли із вжитку. Вони стали експонатами приватних колекцій та арсеналів.

Гуцульські бартки

Вони виникли водночас із заселенням карпатських схилів. Річ у тому, що життя людей в лісистих горах має свою специфіку. По-перше, ходити гірськими схилами без тростини досить-таки не зручно. Однак і звичайна тростина мало чим допоможе у густих хащах. Потрібен був інструмент, який поєднував би тростину з сокирою. По-друге, в гірських лісових нетрях на людей частувала небезпека зустрічі з хижаками, а то й розбійниками. Тож для захисту треба було мати зброю. Усі ці властивості поєднала в собі гуцульська сокира (бартка). За короткий термін вона стала неодмінним атрибутом кожного чоловіка. Держаки бартки прикрашали різьбою, сталеві леза відливали з візерунками. З розвитком цивілізації бартка поступово втрачала своє суто практичне значення. Однак вона залишалася невід’ємною частиною вбрання гуцулів. Наприкінці ХІХ століття сталеві леза стали замінювати латунними. А в наш час бартки існують, як сувеніри.

Дослідникам відомі також бартки, що використовувались як вогнепальна зброя. В середні тростини висвердлювали ствол, в який засипали порох та заганяли кулю.

Сучасні робочі сокири

Теслярська. Буває двох типів: з округленим і прямим лезом. Мінімальна вага 500 г. Максимальна – 1,75 кг.

Спеціальна. Використовується для теслярсько-ремонтних робіт. Вага – 800 г.

Столярна. Призначена для допоміжних робіт у столярній справі. Майже пряме лезо. Вага – 450 г.

Колун. Це найважча із усіх робочих сокир. Її вага – 2 кг.

Лісорубна. Виробляють двох типів. Її особливість – грубий важкий обух, який додає сили удару при рубанні. Вага – 1,5 і 1,8 кг.

Пожежна. Має відтягнутий обух з кайлоподібним кінцем. Вага – 820 г.

Універсальна. Комбінована сокира-молоток із сталевим держаком. Використовують, головним чином, для відкриття дерев’яних ящиків. Спереду – розсувна лапа держака для висмикування цвяхів і відривання дощок. На держаку між обухом і ручкою є фасонна щілина для висмикування середніх і дрібних цвяхів. Вага – 1,3 кг.

Господарська. Сокира-молоток із сталевим держаком. Вага – 0,5 кг.

Чиї сокири кращі

Люди, на щастя, дали сокирі спокій – цивілізація так і не пристосувала до неї лазерний приціл та дистанційне керування. Сокира донині складається лише з двох елементів – держака та леза. Максимум новизни тут – матеріали. Найбільш просунуті виробники виготовляють держаки з пластика, а леза покривають тефлоном. Великими авторитетами в галузі сокировиробництва вважаються скандинавські та північноамериканські країни, в Україні популярні сокири компаній Fiskars (Фінляндія) і Bahco (Швеція-Німеччина). Представники цих компаній стверджують, що, працюючи їхніми сокирами, людина неодмінно відчуватиме радість, тому фарбують держаки в яскравий помаранчовий колір.

Bahсo – всі сокири цієї фірми зроблені вручну, мають дерев’яний держак, зазвичай з ясена. Держак з дерева – це такий особливий шик, і чимало людей вважає, що справжні фахівці працюють сокирами тільки з дерев’яними держаками. Держак вигнутий, товстіший в частині з’єднання з лезом, цей вузол закріплюється спеціальним клином з пластмаси на вуглецевій основі. У сокир Bahcoкраща сталь, яка майже не піддається деформації, але держаки таки іноді ламаються.

Fiskars – досить самовпевнена компанія, яка надає 10-річну гарантію на держаки своїх сокир, стверджуючи, що зламати їх неможливо. Держаки порожнисті всередині, а тому – легкі, виготовлені з міцного, армованого скловолокном поліаміду, не бояться вологи і холодної погоди. Леза мають тефлонове покриття (не іржавіють), м’яко і легко входять у дерево.

Російські сокири вирізняються якісною сталлю лез і невисокою ціною. Однак держаки з часом розсихаються, а леза починають вихлятися. Тому перед роботою сокиру треба покласти у відро з водою, щоб деревина розбухла і лезо щільно зафіксувалося.

Китайські сокирине приносять радості, їх легко впізнати за неякісними лезами, хоча держаки зручні. Визначити якість сталі можна на слух: для цього треба стукнути по лезу чим-небудь твердим. Якісна сталь дзвенітиме. Звук при цьому має бути голосним і протяжним. Якщо ж стукнути по китайській сокирі, звук буде глухим і коротким. Це свідчить, що така сталь швидко деформується і затуплюється.




Написати коментар (0)


Потрібен будинок? Заповнити анкету

Заповніть просту анкету та виробники запропонують вам ціни та свої послуги самі!


Популярні статті цієї рубрики:


Рекомендуємо компанії цього напряму:

БЛОК ВІЛЬНИЙ
Щоб Ваша компанія була тут розміщена, замовте послугу "Фото-каталог"

Замовити!
База компаній